Mihai Traista (photo) translated some pages from the Book of Whispers in Ukrainian for the public lecture in Odessa

Mihai Traista, scriitor roman de expresie ucraineana, a avut bunavointa de a traduce fragmentul „Deir-es-Zor – ultimul cerc” din Capitolul opt al Cartii soaptelor pentru a fi lecturat la Festivalul International de la Odessa, ce va avea loc intre 2-4 octombrie. Iata textul:

ДЕЙР-ЗОР. СЬОМЕ КОЛО. Конвой складався гейби з рухомих купинок. Його легко підвівав вітер, він виглядав радше зграєю падаючих птахів, а ніж вервечкою людей. Фотографії, що їх залишили іноземці, котрим вдалося наблизитись до конвоїв, чи фотографували після того як конвої пройшли, показують нам тих що залишились безпомічними край дороги до Дейр-Зору, чекаючи смерті, особливо дітей. Дорога до сьомого кола була свого роду хрестовим походом для дітей. Маючи ту саму долю, як і всі безбройні хрестові походи. Діти на цих фотографіях скелетні, вузькогруді, із запалим животом, з пульсуючими наче сталеві пружини ребрами на черевній порожнині, з тонкими мов гілочки ногами та руками, з непропорційно великими головами, з такими ж очницями, западинами з розпухлими чи поглиблими в голову зіницями. Діти глядять безвиразно, безумно, мов з потойбіччя, не простягають руки, не просять нічого. В їхніх очах немає ненависті, вони прожили надто мало, щоби тямити і засудити. Це не благання, бо забули, що таке голод, не сум, бо забули, що таке радість дитинства, не забуття, бо не мають спогадів. У їхніх очах порожнеча, прочинене у потойбіччя віконце.

Коли котрась з жінок падала в дорозі, прирекала на смерть і свою дитину. Найчастіше та залишалася біля помираючої матері, чекаючи разом з нею смерті. Позбавлені будь-якої охорони поза конвоєм, мов ті чорні птахи, дивились розгублено на своїх помираючих матерів, не маючи ніякої надії вижити.

Герміна з тривогою запримітила рум’янець тифу на щоках дівчинки. Невдовзі від спекоти розширились червоні плями. І так ступала Герміна, зі сльозами в очах, обнімаючи дівчинку за плечі. І Сагаґ хотів чимось допомогти, але мати не дозволяла йому підходити, щоб вберегти від зарази. Ні вона більше не торкалась його, тільки слідкувала за ним поглядом, коли спав, шукаючи з тривогою ознак хвороби. Подеколи їй здавалось, що знайшла. Іноді зітхала з полегшенням, бо то були тільки запилюжені плями, які набирали відтинку засохлої крові. Стримувалась не обнімати його уві сні, гладила тільки дівчинку, не зважаючи на те, що може і сама захворіти, навіть навмисно гладила її, бо думка залишити померти самітньою і відпустити її без відправи на той світ жахала Герміну, яка не знаючи як врятувати свою дитину, молилася, щоб померти разом з нею.

Дорога від Себки до Дейр-Зору була найдовшою і найжахливішою з усіх. Більше ста кілометрів ходи. Коли спека ставала нетерпною навіть для солдатів, які їхали верхи, дрімаючи в сідлі, побіч повзаючих з обпаленими від піску підошвами конвоїв, вирішили йти ніччю, а днем сиділи на берегу, річки, де іноді віяло прохолодою. Кілька чоловіків, які залишились розкладали сякі-такі намети щоб захиститись від пекучого сонця. Одних божевілля охоплювало у сні, вони здригалися і дрижали; їх здорово вдаряли, щоб приходили до тями і не задихнулись у сні. Інші божеволіли тверезі, не відаючи куди йдуть, але для таких дорога закінчуваляся швидко бо забуваючи, що повинні захищатися, чи скоріше всього, втрачали звичку захищатись і падали під кулями.

Табір знаходився на правому березі Євфрату. На цей раз тут розкинулось незліченне число наметів; десятки тисяч. Дейр-Зор був останнім центром на сході, де ще влаштовувались такі табори. Якщо дотоді люди гинули в основному через важку дорогу, голод і хвороби, такі табори були насамперш транзитним центром для конвоїв. Дейр-Зор стане тим, що пізніше стали називати концтабором. З Дейр-Зору не існувало іншого транзиту.

Тому, депортованим, більше не видавали харчів. Оскільки рослинність була бідна, а мужчин, які могли б полювати на хижаків пустелі приваблених трупами, поменшало, голод ставав нестерпним. Тому депортовані дуже ослабли, хвороби поширювалися повільніше, бо раз увійшовши в тіло, воно не мало сили переносити хворобу з однії частини в іншу. Хворі на тифос не падали в гарячку, бо вже не виробляли антитіла. Перед голодом всі інші хвороби відступили, дозволили йому рвати за животи, здерати шкіру з кісток і висушувати нутра.

Інциденти траплялись рідко. Побоювання, що може вибухнути заворушення, здавалось, мабуть невиправданим, наскільки солдати були добре опоряджені, відпочилі донесхочу і озброєні до зубів, а висланці у п’янстві смерті ставали чим раз виснаженішими. Але солдати боялися насправді і влада з Халебу та Дейр-Зору теж. Солдати звикли боротися проти інших солдатів, їхня зброя була призначена так, щоб загрожувала ворогам, які бояться смерті. Ще не винайшлася зброя, яка б перелякала тих, що не бояться смерті. Змучені, зморені голодом, депортовані відчували себе надто слабкими, щоб бунтувати. Вони просто не усвідомлювали, що саме це примирення з думкою про смерть була їх грізною силою. Хоча ця сила без страху перед смертю зростала з кожним новим колом, шлях через оті сім смертельних кіл, не виявився шляхом бунту. Просування конвоїв було скоріш ожиданням смерті, депортовані не зрозуміли, що смерть, блукаючи табором, стала одним з них; смерть стала однією з жертв кіл Дейр-Зору.

А поза табір, вона доносилася, як глухий шепіт. Німецький мандрівник, якому вдалось побачити зблизька засланців з Дейр-Зору, залишився глибоковражений, не так очевидними жахливими речами, яких показують фотографії, а особливо однією деталю – в цьому страшному місці він не бачив, щоб люди плакали. Ліпше сказати не бачив того, що стається, коли йдеться про людину, яка плаче, тобто не бачив сліз.

Мабуть це ставалось через тілесну неміч, надто виснажені голодом та спеко. Мабуть, вони не зважали на зовнішні ознаки болю. Це неправда, що вони не плакали. Але через відсутність сліз, вони плакали інакше. Ті, в яких вистачало сил сидіти, колихалися, інші плакали з широко відкритими до неба очима. Але плач був свого роду неперстанним стогоном, голосом, який,   повторений тисячма грудьми, звучав унісоном. Плач не був потоком сліз на щоці, а звуком. Цей зараз непомітний ісон, течучи нескінченно, зливаючись з навколишнім світом, звучав, як шум вітру поміж дюнами, чи шум вод Євфрату, плач не втихав ні на мить, поки останні конвої з Дейр-Зору не повели на плато, на яких вбивали депортованих. Цей сухий плач звучав замість молитви і прокльону, тиші і сповіді, а для деяких замість сну. Багато засинали так, плачучи, інші помирали плачучи, і плач ще відчувався в їхніх завмерлих грудях, мов з труби органу. Я чув цей плач, коли мій дід Сетрак гойдався на своїм шезлонзі в саду і бурмотів, чи коли дід Ґарабет закривався в своїй кімнаті і припиняв грати на скрипці. Зі всього що трапилось в Дейр-Зор, про оцей сухий плач, мов вітер що мучится у вузьких місцях, можемо сказати, що не був убитий до кінця.

Спочатку цей стогнучий плач дратував солдатів, а найбільш тому, що його повторювали вітер і вода, і він приходив звідусілль. Потім звикли, ісон виявився безпечнішим за будь-котрого часового. Він міг затихнути припинитись, якщо б люди знайшли інше заняття, ніж помирати та оплакувати своїх мертвих. Припинився б, – говорили солдати, – якби депортовані повстали, чи вимерли б всі. Та вони, за винятком випадків збожевоління, які кінчались найчастіше кулею в груди на просторах, які їх оточували, не повставали. Померти не померли так швидко, і не без людського втручання, бо, здається, живучи стільки часу між приреченими смерть полюбила їх. Хоча табори розснувались через кілька місяців, і засланців, в цей час чи не всіх повбивали, унісон не стихав в Дейр-Зор.

Однак тоді з настороженими вухами на цей шум, русло якого було ширшим від русла Євфрату, турецькі солдати не надто турбувались охороною табору Дейр-Зор. Південну та східну частину не охороняв ніхто, бо там була пустеля. Будь-хто б намагався втекти в цю сторону, не мав жодних шансів вижити. Ще був і Євфрат, який межував з табором і який також не подавав жодної надії.

Дейр Зор певний час був місцем призначеним для всіх конвоїв, без того, щоб власті рішили, що буде з ними дальше. Можливо, вони очікували, що ці конвої зникнуть повільно дорогою, так щоб Дейр-Зор став свого роду лазаретом, в якому ті, яким вдалося б добратись до нього, віддали швидко душу, щось подібне до Настаганé, як це ставалось в Тéфріджé та Лалé. Але виявилось що, незважаючи на всі нагоди, що вони їх мали, сотні тисяч депортованих вперлися жити. Чи із затьмареним розумом та запалими в орбіти очима просто забули померти. Табір ставав дедалі переповненішим і ним було важко керувати, та не так через люди, як через те, що навалювалось накликаючи різні хвороби та міазми. Влада з столиці імперії хотіла якнайшвидше і назавжди вирішити вірменське питання, тому Дейр-Зор став не кінцевим місцем, а транзитною станцією. Але це вже не був перехід між двома таборами, а перехід між двома світами.

Зі всіх страждань, сильнішим від хвороб і болю виявився голод, який запанував над табором. Позбавлений будь якої їжі, приречений на випадкове харчування, від трави, неспілих фруктів чи дикого меду, до падлів тварин, Дейр-Зор увійшов в стан галюцінацій. Трупи–кістяки тремтячи всім тілом, хиткою ходою, ледь тримаючись дороги, йшли до Євфрату напитись води. Опісля сиділи обличчям до жари, колихаючись і стогнучи, наче годувались світлом, мов рослини. Інші втративши глузд і всі інші відчуття, окрім голоду, пхали в рот все що попадало під руку, гризли кору дерев, ганчірки, просикнуті солоним потом, або фекалії, які через голодування виходили дрібнішими і твердими, подібними до козячих. Після вбивства Левана Шашіяна і тих, які трудились над братськими могилами, намагаючись поховати мертвих, трупи знову стали затримуватись в наметах. Появились знову мерці безликі, без руки, або ноги. Ті, хто раз в кілька днів перевіряли намети щоб забирати понівечані чи розкладені трупи, вже й не жахалися. Інші робили це навмисно, замість того, щоб полювати на круків та гієн, полювали на трупи. Саме тому в наметах були обережними і не довіряли своїх мертвих будь-кому.

Навіть і тоді справа виявлялася далеко не простою. Чимраз важче було відрізняти живих від мерців. Живі лежали нерухомо кілька годин і часто засинали з відкритими очима, осліплюючи від сонячної жари, яка спалювала білки очей. А мертві іноді здригалися через велику різницю температури між днем і ніччю, коли суглоби м’якли на сонці чи, навпаки, твердли від нічного морозу. Тоді їх почали збирати навмання, деякі з них поверталися з ями, прокидаючись, коли їх кидали поверх інших.

Коли почувся сигнал, знову почали формуватись конвої. Частину було спрямовано на схід, до Марату та Сувару. Інші направились на захід, дорогою до Дамаску. В обох напрямках, результат був той же. Коли доходили на плато, яке здавалось авангардові підходящим, солдати віддалялись, оточували конвой, і зі всіх сторін відкривали вогонь з рушниць. Коли не залишався ніхто на ногах, прикріплювали багнети до рушниць, витягали ятагани і ступали через трупи, добиваючи тих кого не поцілила куля. Конвої налічували від трьох до п’ятисот душ. Їхня доля завжди була однакова. Різниця була лише в тому, що іноді солдати залишали цю справу на чеченців, чи бедуїнів, задовольняючись тільки кінцевою перевіркою, щоби упевнились, що справу доведено до кінця.

Герміна чекала смерті з дитиною на руках. Гарячка чимраз більше мучила дитину. Ніччю Герміна схилялася над нею, пробуючи зігріти. Сагаґові вдалось принести жменю зелених фініків, одного разу знайшов навіть гранат, який випав з сідла одного з солдатів. Поїли, кисло-солодкі зернятка, тримаючи їх довго під язиком. Той гранат врятував Сагаґові життя, бо протягом кілька днів думка про те, що має їжу, допомогла йому. В тому іншому наметі, двоє закоханих страждали з голоду, не в змозі шукати їжу, бо жінка нізащо не дозволяла своєму мужеві покинути притулок, боячись, що солдати побачать і вб’ють його. Вони, здавалось, живилися одне одним і так тісно обняті, витримали. До одного вечора, коли з настанням холоду, розірвали обійми і звелись на ноги. Роздяглися, а жінка простягла одяг Герміні. «Зодягни дитину, – сказала –дрижить від холоду». Вони були зовсім голими. Герміна дивилася на них з безмежним подивом, не через їхню наготу, яка, не була чимось незвичайним в таборі. Проте вони були дуже гарними, з дивним світлом в очах, з розгладженим волоссям, яке ясніло над чолом, з тілом сліпучої білості, її стегна округлились і груди теж, а його м’язи опукли і напружились на кістках. На їхніх плечах світло зібралось краплями поту і навколо них не було тіні. «Ми прийшли попрощатись» – сказав він, ніби безмовними устами. Опісля взяв жінку за руку і вони відійшли, а їхні силуети залишились довго перед очами Герміни та Сагаґа, мабуть і через світлий контур, який огорнув тіла закоханої пари. Вони були такими світлими, яскравими і легкотілими, що здавалось пливли понад пісками, Герміна і Сагаґ чекали напружено пострілів. Але не трапилось нічого, ні після того, як темрява впала на глину та віск їхніх тіл. Зістався тільки невизначений запах, мов запах диму, з вуглин смирни та амбри. «Врятувались», – прошепотіла Герміна. «Піду, покличу їх назад, – сказав Сагаґ. – Там пустеля, вони безумовно загинуть, ще ніхто не повернувся живим з пісків». Герміна подала знак, щоб сів і підійшла до нього. «Залиш їх… Вони гарні і без гріха. Я все думаю, що Рупен правий». Вона говорила про свого мужа в теперішньому часі, як про когось, хто пішов кудись далеко і має повернутися, хоча в той час, вона цього не знала, Рупена було вбито разом зі всіма мужчинами конвою з Себки. А може й знала, але вживала теперішній час, коли говорила про мертвих, бо відчувала їх ближчими від живих.

«Рупен правий. Бог помер. Залиш їх, хай ідуть вперед. Тут, де ти їх бачив востаннє, на краю табору Дайр-Зор, знаходится межа Еденського саду. Райські ворота, тільки в двох кроках. Ми повернулись звідти, звідки вирушили з самого початку. Але з часом світ геть спотворився. Мабуть вони почнуть світ з початку і сотворять іншого Господа».

Сагаґ дивився крізь темряву де тіла чоловіка й жінки ще раз замерехтіли й погасли. І раптом свіжий подих вітру обвіяв чоло хлопця. Неначе дорогою, якою вони йшли, піски відступали, а з землі виростали різні прємні на вигляд дерева. Два рукави значно більшої річки зливалися перед ними: це були Тигр і Євфрат. А чоловік, йдучи садом напоєним водами річок, залишав позаду свій рід, батька і матір і пристав до жони своєї, і стали вони одним тілом.

Але тут конвої, кожен з них по кілька сотень людей, виводили на плато, перетворене на місце страти, в напрямку Сувару чи дорогою до Дамаску. Інші конвої прибували з заходу, спускаючись до осаннього кола смерті. Таким чином, того місяця липня 1916 року, натовпи відлучалися, натовпи прилучалися і, незважаючи на всю цю метушню, табір в Дейр-Зорі залишався рівним собі, мов нерухомий. Всі навколишні простори заповнились кістками. Було перейдено останню межу. Живі прислугували мертвим, хоронення яких були єдиним їхнім заннятям. Мертві прислугували живим, огріваючи їх, наче одяг, у морозні ночі і ставали причащанням для збожеволених від голоду.

Герміна дивилась розгубленим поглядом на свою дитину. Літня спека, яка висмоктувала краплі поту, що іще затримували солі в осалаблих тілах, почала вбивати людей, висушуючи їх. Мертві і живі, які дотоді були схожі одні на одних, своєю нерухомістю та здриганням, яке раз у раз нападало на них, тепер були схожі темном, сухим кольором облич.

Концтабір, за темпом, страти, буде розснований осінню того ж року. Навіть і без цих страт, в умовах ув’язнення в Дейр-Зор, ніхто б не зміг вижити до зими. Того літа помирали, особливо діти. Багато з них залишалися забутими і непохороненими, поміж наметами, немов порожні кістяки, скоцюблені та почорнілі. Герміна чула про такі випадки, які множились по сусідніх наметах і жахалась. Чекала з нетерпінням, щоб їх долучили до одного з конвоїв, надіючись на бозна-що, але бажаючи зі всієї душі покинути те місце. З розплющеними очима, втупленими нерухомо вгору, дитина раз у раз вимовляла шепотом, «Хочу їсти!». Коли її стогін став неприпинним, жалібним під час видиху і свистячим, коли вдихала повітр’я, Герміна рішила і пішла поміж намети. Повернулася через годину з порожніми руками. «Не дали тобі нічого, чи не так?» – запитала тихим голосом дівчинка. Вона розпачливо похитала головою. «Ні ти не дай їм нічого, опісля, від мене…», – сумно посміхнулась дівчинка. Герміна затулила рукою рота, настільки схвильована, що навіть забула прогнати хлопця, коли той наблизився погладити її. Подивилась на нього якось дивно і схопила за зап’ястя руки. «Ходімо!», – звеліла зміненим голосом. Потягла його надвір з намету, на берег, вгору за течією, куди араби гнали напувати свою худобу. Залишилась стояти поруч сина, на берегу річки, молячись щоб все відбулося найшвидше.

Араб, який підійшов, подивився на них не привітно, з цікавістю, особливо на хлопця. Герміна і хлопець розмовляли турецькою мовою і могли порозумітися тими спільними словами, які залишив Махомед на просторах своєї віри. Але цього було непорібно, бо знали добре про що йдеться. Таке повторювалось тисячі разів побіч конвоїв чи таборів. І щоб було ясно в чому річ, Герміна відпустила руку Сагаґа і штовхнула його крок уперед, тримаючи руку на його плечі, щоб хлопець не втік. Незважаючи на слабкість, Сагаґ не виглядав хворим, і араб, замість того щоб кивнути головою на знак згоди, зняв сакви з коня. Витяг мішочок борошна і простяг його жінці. Вона охопила його обома руками і тоді, відчувши себе вільним, Сагаґ кинувся навтіки. Але араб схопив його за талію і потилицю та кинув, мов сакви, на коня. Вискочив і сам позаду хлопця, радісно вигукнув і поскакав галопом. Герміна стояла довгий час немов закамяніла. Засунула руку в мішок, взяла звідти жменю пороху, яким набила рота, придушивши, зойк.